Сергій Татчин. Восени

ці ночі, сповнені іржі,
і дні – величні, золотаві,
коли себе усім роздав і
стоїш – в чеканні – на межі.

де межи жовтим і червоним
блищать церкви, вагітні дзвоном.

зробити перший крок, а чи
отак стояти і мовчати.
і це мовчання – непочате
і незакінчене – мовчи.

допоки у небесній глині
твердіють крики журавлині.

допоки кожен із живих
на слово вірити готовий
в осінній сенс світобудови
на тлі півмертвої трави.

а небеса такі прозорі,
що я насподі бачу зорі.

це – перевтілення пора.
стоїть природа – руки в боки.
довкола – сепія і спокій,
а ще – омана і мара.

у цілім світі тиша, наче
ніхто не молиться й не плаче.

безмовні ночі, тихі дні.
і тільки там – за виднокраєм,
жіночий голос душу крає
і крає тіло – не мені.

усе на світі – безіменне.
і все на світі – не для мене.




Джерело: https://www.facebook.com/photo.php?fbid=415375865313086&set=a.276940332489974.1073741836.100005220279234&type=1&theater

Ілюстрація: https://www.facebook.com/photo.php?fbid=415375865313086&set=a.276940332489974.1073741836.100005220279234&type=1&theater