Микола Бажан. Любисток

З-під вій — блакитна тінь, ознака нестеменна,
Й рожевий слід лишивсь на грудях де-не-де,
А він уже ступив ногою у стремена,
І кінь його баский вже гривою пряде.

Лишилася сама, коханка безіменна,
І дивиться на путь, де курява паде.
Одного вечора, як праця цілоденна
Кінчиться геть, вона дитину приведе.

Та в хаті прокричить недовго немовля,
І лиш в глухім садку, де скопана земля,
Розквітне рути цвіт і проросте любисток.

Вона ж так само вдень сапатиме поля,
Вночі — ридатиме, не знавши, відкіля,
Від кого день і ніч чекає тайних звісток.

Ірина Гей. * * * *

викохуєш рум’янолицю одіж
підв’язуєш зеленовусий нерв
людиною по всесвітові ходиш
а тінь розлога наче у дерев

життя неперебірливе просте
всихає тіло, дерево росте
і відкидає на обличчя тіні

усе скороминуще та пусте
зникає у м’якому шелестінні

Яків Савченко. * * * *

Стоїть.  Як  віск.  І  скорбно  плаче:
-  Один  між  трупами  піду.
Вгорі  Червоний  Ворон  кряче
На  кров.  На  бурю.  На  біду.

І  як  промовить  тій  Пустині?
Чи  дзвоном  арф,  чи  криком  труб?
Із  Білих  Земель  -  в  Чорні  кинув
З  душею  чорта  -  Кроволюб.

З  душею  чорта  -  що  він  бачить!
(А  дань  із  Білих  Лілій  -  дай!)
Тужи  на  камені  Жебраче,
Востаннє  кров'ю  заридай.

Хіба  ж  йому  стоять  на  герці?
Якби  й  посмів  -  сліпа  борба!
Тумани  стеле  ніч  на  серці,
А  над  туманами  журба.
Комусь...  Далеким  -  скорбно  плаче:
-  На  Білі  Землі  хочу  знов.
Вгорі  Червоний  Ворон  кряче.
Червоний  ворон  чує  кров.

Юлія Мусаковська. Біла колискова

люляй моя остання солодка здобич
в небі на фабриці робиться перший сніг
місяць немовби кусень пахкої здоби
люляй мій спійманий звіре із білих снів

стіни побілені вікна розплющить вечір
дихання гнізда звиває межи стропил
фрази наївні неначе білі овечки
ходять убрід із долівки здіймають пил

люляй моє звіря білозубе люляй
напнута спина в готовності до стрибка
важелі каруселі - земної кулі
будуть завжди і ніколи в моїх руках

вимерзлі нори розорані коридори
всі твої шрами на шкірі моїй горять
люляй нарешті - ми заплатили дорого
спи моє біло-пухнасте лихе звіря

Женя Васильківська. Пісня

Місяць — як ребро молока,
місяць, як біла лисиця,
чорним крилом над веслом
хлипає зранена хвиля.

Ллється солоне вино,
брязкає тінь комишами,
щербиться думка на вітрі —
тиша, серпами поранена.

В тебе зав’язане слово,
в тебе лиш очі голосять.
Голосно море говорить,
пісня, як чорне колосся.

Сон переспівує берег,
камінь промінить про скелю —
промінь не вернеться оком,
темним, де води шуміли.

Анатолій Кичинський. На відстані сльози

На відстані сльози
осінній сад стоїть,
одним один листок
шумить мені у ньому.

Шумить мені листок,
погойдується віть,
вітаючи мене
з поверненням додому.

На відстані сльози
над полум'ям рудим
стоїть холодний дим
до самого до неба.

Холодний і гіркий
іде у небо дим.
Теплішого мені
й солодшого не треба.

На відстані сльози
ідуть за днями дні,
одним одне вікно
горить мені між ними.

Горить мені вікно
у рідній стороні,
щоб я не заблукав
між вікнами чужими.

На відстані сльози
ковтаючи слова,
кладу своє лице
у мамині долоні.

І хай мені у них
життя моє сплива.
Не сплинули б вони,
від сліз моїх солоні.

Сергій Татчин. Восени

ці ночі, сповнені іржі,
і дні – величні, золотаві,
коли себе усім роздав і
стоїш – в чеканні – на межі.

де межи жовтим і червоним
блищать церкви, вагітні дзвоном.

зробити перший крок, а чи
отак стояти і мовчати.
і це мовчання – непочате
і незакінчене – мовчи.

допоки у небесній глині
твердіють крики журавлині.

допоки кожен із живих
на слово вірити готовий
в осінній сенс світобудови
на тлі півмертвої трави.

а небеса такі прозорі,
що я насподі бачу зорі.

це – перевтілення пора.
стоїть природа – руки в боки.
довкола – сепія і спокій,
а ще – омана і мара.

у цілім світі тиша, наче
ніхто не молиться й не плаче.

безмовні ночі, тихі дні.
і тільки там – за виднокраєм,
жіночий голос душу крає
і крає тіло – не мені.

усе на світі – безіменне.
і все на світі – не для мене.

Іван Кушнір. * * * *

Скаче кінь додомів,
А стремена пусті.
Щойно хвіст додимів,
Як і шрами густі.

І знайома рука
Не притримує лет,
І козацький рукав
Не заходить на злет.

І знайомий сап’ян
Не торкає ребра.
Скаче, скаче буян
За пороги Дніпра.

І щоночі, щодня
Вже не рік, вже не вік
У сузір’ї коня
Відбивається скік.

Ганна Осадко. * * * *

Я хочу в Місто, де живуть дощі –
Протяжно-сірі, наче сни хасида,
Щоб ми – за руки – мокрі, як хлющі –
У цьому Львові, як у Атлантиді
Згубились між водою і камінням…
І наша хата поросла б корінням –
Як лабіринт – ні вийти, ні зайти…
Довічна осінь і пречистий ти.

Стигмати тріщин встеляться по стелі
І ми, обвившись тілом, як плющем,
Від ніжності помремо у постелі
У тій майстерні, що живе дощем
І тліє листям, як правічна мова.
Твоя любов – шовковиця шовкова:
Тавро цих губ довіку не відтерти –
Чорніших і від кави, і від смерти.

Ліна Костенко. * * * *

Красива осінь вишиває клени
Червоним, жовтим, срібним, золотим.
А листя просить: – Виший нас зеленим!
Ми ще побудем, ще не облетим.

А листя просить: – Дай нам тої втіхи!
Сади прекрасні, роси – як вино.
Ворони п'ють надкльовані горіхи.
А що їм, чорним? Чорним все одно.

Станіслав Чернілевський. * * * *

Теплота родинного інтиму.
Ще на шибах досвіток не скрес.
Встала мати. Мотузочком диму
Хату прив’язала до небес.

Весело і з ляком серед печі
Полум’я гуляє по гіллю.
Ковдрою закутуючи плечі,
Мати не пита, чому не сплю.

Вже однак зникає гіркотина,
Не катує серце печія.
Знову я — малесенька дитина,
Мати знає більше, аніж я.

Матері розказувать не треба,
Як душа світліє перед днем
В хаті, що прив’язана до неба
Світанковим маминим вогнем.

Світлана Луцкова. * * * *

Приблудили соняхи в город,
Посхиляли голови гривасті.
Чи втомили пошуки пригод,
Чи казки, настояні на щасті?

Ніч пили - напитись не могли,
Брали із лякливої долоні
Житні крихти літньої імли
Соняхи, сп'янілі від безсоння.

Натрусили пороху із грив
На Шляху Чумацькому, й потому
Хтось із них підкову загубив
У моєму небі молодому.

Роман Бабовал. Дощ

дощ грається твоєю сукнею

твоєю цнотою моїм коханням — вітер

дощ рве твій запах на шматки —

п’яніє комашня, коли проходиш мимо

тією лісовою стежкою що віддаляє нас

щокрок одну від одного за деревом тремтить

інакший світ мов чарівніший в кращім вимірі

(де ти? хто ти? — кому потрібні ці питання?)

як дощ оголює із вітром твої білі стегна

остання крапля падає і ми в ній топимось.

Тарас Мельничук. * * * *

дрімає всесвіт на травині

підперши зіркою щоку

стоїть по пояс в Україні

ромашка в білому вінку

і ниць падуть і люди й коси

перед ромашкою; — Прости!

і гострять зуби жовті оси

і золоті свої хвости

дівчата дзвонять спідницями

гарбуз ногами топче рінь

і над вечірніми женцями

пітніють тілом комарі