Волосся скрипки, наче
хміль,
оповило — не відпускає,
то білоцвітна заметіль
мене діткнулася руками,
кущем шипшини — в
сповитті
ожини дикої гінкої,
що не дає мені в житті
ані хвилини промивної.
Настирні струни обгорнули
галуззя випростаних рук;
і скрапував, як плач
зозулі,
у синю тишу теплий звук.
Ожинний жур, іржа ожинна
зрожевили тужаву цвіть,
і нижуться на віть
краплини,
щоб вчасно радістю
доспіть.
О слізний приск, о грона
жару,
провислих тяжко на
смичку,
як ягоди Волосожару
в ніч перестояну,
дзвінку.
Іще раз розчесав скрипаль
повісмо струн,
і ніжно-тонко
жаль загорнув мене в
міткаль,
у світанкову оболонку.
Візьми мене, розворожи,
бо навзір солодко шипшині
в полоні беручких ожин,
які ведуть мене до згину.
Візьми мене і дай
збагнуть
набросклих ягід
дозрівання,
коли розпізнається суть
великого, як світ,
мовчання.
