Павло Мовчан. * * * *

Волосся скрипки, наче хміль,

оповило — не відпускає,

то білоцвітна заметіль

мене діткнулася руками,

кущем шипшини — в сповитті

ожини дикої гінкої,

що не дає мені в житті

ані хвилини промивної.

Настирні струни обгорнули

галуззя випростаних рук;

і скрапував, як плач зозулі,

у синю тишу теплий звук.

Ожинний жур, іржа ожинна

зрожевили тужаву цвіть,

і нижуться на віть краплини,

щоб вчасно радістю доспіть.

О слізний приск, о грона жару,

провислих тяжко на смичку,

як ягоди Волосожару

в ніч перестояну, дзвінку.

Іще раз розчесав скрипаль

повісмо струн,

і ніжно-тонко

жаль загорнув мене в міткаль,

у світанкову оболонку.

Візьми мене, розворожи,

бо навзір солодко шипшині

в полоні беручких ожин,

які ведуть мене до згину.

Візьми мене і дай збагнуть

набросклих ягід дозрівання,

коли розпізнається суть

великого, як світ, мовчання.

 Джерело: http://poetyka.uazone.net/default/pages.phtml?place=movchan&page=volumep09

Ілюстрація: Полотно Юрія Клапоуха (https://www.facebook.com/photo.php?fbid=365053076916071&set=a.365052690249443.89119.351344868286892&type=3&theater)