Іван Драч. Балада про соняшник

В соняшника були руки  й  ноги,

Було тіло шорстке і зелене.

Він бігав наввипередки з вітром,

Він вилазив на грушу і рвав у пазуху гнилиці.

І купався коло млина і лежав у піску,

І стріляв горобців з рогатки.

Він  стрибав на одній нозі,

Щоб вилити з вуха воду,

І раптом побачив сонце,

Красиве засмагле сонце

В золотих переливах кучерів,

У червоній сорочці навипуск,

Що їхало на велосипеді,

Обминаючи хмари у небі…

І застиг він на роки і на століття

В золотому німому захопленні:

-Дайте покататись, дядьку!

А ні, то візьміть хоч на раму.

Дядьку, хіба Вам шкода?!

Поезіє, сонце моє оранжеве!

Щомиті якийсь хлопчисько

Відкриває тебе для себе,

Щоб стати навіки соняшником.

Іван Драч. Балада про вузлики

Була  колись  у  мене  баба  Корупчиха, 

Мені  і  досі  її  руки  світять. 

Була  баба  Корупчиха  темна,  неграмотна, 

Мені  і  досі  її  руки  світять. 

Пекла  баба  Корупчиха  пироги  з  калиною, 

Мені  і  досі  світ  без  неї  темний. 

Хто  був  голодний  —  приходив  до  Корупчихи, 

Вона  кожного  вузликом  наділяла. 

Хто  був  холодний  —  грівся  у  Корупчихи 

І  виносив  од  неї  вузлик  у  пазусі. 

Хто  був  безсовісний,  той  лишався  безсовісним, 

А  вона  кожного  вузликом  наділяла. 

Як  насняться  мені  сни  чорнющі  — 

Прийде  Корупчиха,  розв'яже  вузлик, 

Як  насняться  мені  сни  солодкі  з  калиною, 

Прийде  Корупчиха,  зав'яже  їх  у  вузлик. 

Дуже  журиться  баба  Корупчиха  в  могилі, 

Руки  їй  склали,  не  може  зав'язати  вузлика. 

Я  не  вірю  у  скатерки-самобранки, 

Вірю  у  вузлики  баби  Корупчихи. 

Сам  їх  бачив,  сам  їх  розв'язував 

І  зав'язав  їх  навіки  у  пам'яті. 

А  Корупчиха  білою  хустиною  запиналася, 

Вузлика  під  шию  ніколи  не  зав'язувала. 

А  ховали  її  у  позиченій  хустці, 

Бо  свої  вона  у  вузлики  пов'язала.