Ірина Жиленко. Автопортрет

Ця  мить  —  уже  моя.  Ніхто  й  ніколи 

не  відбере  у  мене  цеї  миті. 

Над  садом  білим  пурпурове  коло 

жахтить  і  ллється  крізь  багряне  віття.

Не  буде  місця  іншого  ніде, 

не  буде  часу  іншого  ніколи. 

Люби  мене  під  цим  багряним  колом! 

І  смійся,  смійся,  смійся,  поки  день!

День  для  кохання,  день  для  боротьби, 

день  для  труда,  для  захвату  і  злості. 

День  для  екстазу  творчості,  для  росту. 

День  холоду  і  день  вогню  в  собі.

О,  я  люблю,  коли  цвітуть  жоржини. 

Як  сяє  тиша  в  ту  пресвітлу  мить, 

коли  я  —  християнка  і  дружина, 

коли  я  —  вся  ласкавий,  добрий  мир.

Стою,  легка  і  світла,  як  роса. 

І  ріки  тиші  по  землі  проходять. 

Хай  буде  мудрість  і  спокійна  врода, 

Хай  буде  згода  й  сонячна  яса!

Кругом  чола  струмує  світло  синє. 

Лице  моє:  як  сад.  І  білосніжні 

після  дощу  осипалися  вишні. 

Автопортрет  у  білому.  Ірина.

Але  й  люблю,  коли  жахтить  в  мені 

заграва  люті.  І  до  бою  зводить. 

Тоді  я  —  єретичка  на  вогні, 

тоді  я  —  відьма,  опір  і  незгода.

Стою,  висока  —  гнів-бо  мій  крутий! 

Перед  очима  стяг  палахкотить. 

Хай  славляться  вогонь,  і  боротьба, 

і  опік  ватри  на  моїх  губах.

В  руках  тримаю  меч  свій  і  дитину. 

Сміюсь!  А  від  червоного  плеча 

червоні  коси,  тліючи,  сичать... 

Автопортрет  в  червоному.  Ірина.

Джерело: http://www.poetryclub.com.ua/metrs_poem.php?poem=18759

Ілюстрація: http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%96%D0%B8%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%86%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%B0_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0