Іще вони сплять у
глибинах рожевих утроб.
Іще не колиска,
не темне купе, не окоп…
Ще в кожнім
пульсує тонесенький божий курсор,
а доля, пускаючи
смугу, вертає хрестом.
То бав же, їх,
чуєш! Вливай у кістки їхні міць.
Ніхто їх не
спинить у їхній любові до місць
не те щоб
надійних – а кровно прирослих до п'ят…
І хлопчики йдуть…
незворотно на cхід… із рожевих кімнат…
Як ріки і трави,
як вирване сонце, любіть!
Хай буде їм
тепло, і щоб не кінчалася мідь…
А ті, що
спіткнулись, нехай же, загоївши страх,
прокинуться в
інших віках, у наступних жінках.
Cтоять обереги,
навколішки, давлять стерню.
Повільно спадають
зірки на діряву броню…
Немає коментарів:
Дописати коментар