Груш натрусили з
матір’ю у садку
і я набрав повну
пазуху
маленьких золотих
глечиків,
повних меду,
і поніс підбігцем
у поле,
де батько пшеницю
косив.
Підійшов –
комбайн стоїть
червоним
безкрилим птахом.
Підійшов,
кличу батька –
нема.
Я заглянув у
пшеничне колосся – нема.
Я заглянув на дно
дороги – нема і сліду.
Я заглянув під
одежу дерева – нема.
Я спитав у щуки,
яка хотіла
проковтнути сонце, – не бачила.
Я спитав у річки
– не бачила.
Комбайн стоїть
червоним
безкрилим птахом
і немає ніде
батька.
А батько у землі
іще од війни:
його тіло стало
землею.
Його груди орють
навесні плугами.
Його ногами
ходять трактори.
Його руками росте
калина у лузі.
Його волоссям
довшають стебла пшениці.
Його очима
дзвенять кринички під деревами…
„Батьку, а я тобі
груш приніс!
Ми з матір’ю
натрусили у нашому садку.
На, батьку, бери…
А мати тебе,
батьку, усе виглядає
у вікно
причілкове,
каже: куди пішов,
звідти і прийде, –
усе виглядає…
А я ж тебе,
батьку, і не бачив навіть,
тільки на
збільшеній фотокартці у рушнику,
та хіба ж то
ти?..
От якби ти був
удома та косив,
а я допомагав би
тобі –
я був би твоїм
помічником:
ми удвох слухали
б хлюпіт ниви,
шурхіт пшеничного
зерна у бункері
та нетерпляче
очікували б зерновозок із току,
а іще я збігав би
до криниці по воду
і приніс би тобі
холоднячку.
А ополудні ми
обідали б
у затінку крил
комбайнових.
І знову косили б,
косили…
А увечері нас би
зустрічала біля воріт мати…
Батьку, чому ти
не вдома?
Батьку, чому ти в
землі?..
Я не оратиму
землі – бо тобі ж болітиме!
Я не сяду на
трактора – бо тобі ж важко буде!
Я не коситиму
пшениці – бо то ж твоє волосся!
А дівчата бояться
ходити по калину у луг,
кажуть, що то
твої руки.
А кринички
заростають, бо, кажуть,
ти ними дивишся!
Батьку, чому ж ти
в землі?..”
Падають додолу
золоті глечики
груш
і розбиваються
з тихим дзвоном.
Ілюстрація: http://www.bioaa.info/grysha2.jpg
Немає коментарів:
Дописати коментар